Поиск по сайту:



Про деякі питання призначення і проведення судової експертизи у зв"язку з прийняттям Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні"

Головна сторінка


                 ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
                          ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ
 
 N 01-8/1228 від 16.11.2001
                                         Господарські суди України
 
           Про деякі питання практики вирішення спорів,
       пов'язаних із застосуванням земельного законодавства
 
     Вищий господарський суд України в порядку інформації надсилає
огляд  практики  вирішення  спорів,  пов'язаних  із  застосуванням
земельного законодавства.
     1. Припинення права користування земельною ділянкою у разі її
вилучення   з   метою   надання  у  користування  іншій  особі  за
відсутності згоди  на  це  землекористувача,  а  також  у  випадку
використання землі не за цільовим призначенням,  здійснюється лише
у судовому порядку.
     Рішенням Вищого  арбітражного  суду  України  від  19.05.2000
відмовлено  у  задоволенні  позовних вимог відкритого акціонерного
товариства (далі -  товариство)  про  визнання  недійсним  рішення
міської ради "Про надання і вилучення земельних ділянок" у частині
припинення права користування  товариства  земельною  ділянкою  та
затвердження  проекту  відведення цієї ділянки науково-виробничому
кооперативу  (далі  -  кооператив)  з  огляду  на  відсутність   у
товариства   відповідних   документів   на   підтвердження   права
землекористування та його  добровільну  відмову  від  користування
спірною земельною ділянкою.
     Постановою судової колегії Вищого арбітражного  суду  України
по перегляду рішень,  ухвал,  постанов рішення Вищого арбітражного
суду України від 19.05.2000  скасовано,  а  справу  направлено  на
новий розгляд з посиланням на неповне з'ясування арбітражним судом
усіх  обставин,   що   мають   значення   для   справи,   зокрема,
правомірності   визнання  товариства  належним  землекористувачем,
встановлення відповідних меж земельної  ділянки  відносно  ділянок
інших   землекористувачів,  її  цільове  використання,  збереження
цілісності  майнового  комплексу   товариства   у   процесі   його
приватизації.
     За результатами нового розгляду рішенням Вищого  арбітражного
суду  України  від  28.09.2000  позов  товариства  до міської ради
задоволено з посиланням на відсутність доказів  його  відмови  від
земельної   ділянки   та   порушення   порядку   припинення  права
землекористування,  регламентованого  статтями  27,   29   та   31
Земельного кодексу  України  ( 561-12 ).  Відсутність у товариства
правовстановлюючих документів на користування  земельною  ділянкою
не    може    розглядатися    як   відсутність   у   нього   права
землекористування взагалі, оскільки відповідне право набуто ним як
правонаступником    державного    підприємства,   якому   рішенням
міськвиконкому від 25.08.64 було відведено цю земельну ділянку для
розширення території підприємства.
     Розглянувши протест заступника Генерального прокурора України
на рішення Вищого арбітражного суду України від 28.09.2000, судова
колегія Вищого арбітражного  суду  України  по  перегляду  рішень,
ухвал,  постанов  постановою  від 18.01.2001 задовольнила протест,
скасувала назване рішення та відмовила у позові  з  посиланням  на
використання   товариством   земельної   ділянки  не  за  цільовим
призначенням,  а саме:  надання дозволу на її  використання  іншим
юридичним  особам  та  незаконне  отримання плати за землю,  тобто
перевищення прав землекористувача.
     Голова Вищого    арбітражного   суду   України   опротестував
постанову від  18.01.2001  і  просив  її  скасувати  з  огляду  на
неправильне  застосування  судом норм земельного законодавства,  а
рішення  від  28.09.2000  залишити  без  зміни  з  посиланням   на
безпідставність  припинення  права користування земельною ділянкою
через відсутність доказів про добровільну відмову  товариства  від
земельної ділянки.
     Крім того,  рішенням Вищого  арбітражного  суду  України  від
10.03.99,  залишеним без зміни постановою наглядової інстанції від
17.06.99,  зі справи між тими ж сторонами про  визнання  недійсним
аналогічного  за  змістом  рішення  міської  ради встановлено,  що
спірна земельна ділянка використовувалася  товариством  відповідно
до її цільового призначення.
     Перевіривши повноту  встановлення  обставин  справи   та   їх
юридичну оцінку у прийнятті опротестованої постанови,  розглянувши
доводи протесту  та  заслухавши  пояснення  представників  сторін,
Вищий  господарський  суд  України  дійшов висновку,  що зазначена
постанова підлягає скасуванню, а протест - задоволенню з огляду на
таке.
     Відповідно до частини першої  статті  29  Земельного  кодексу
України (   561-12   )  припинення  права  користування  земельною
ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача  провадиться
за  його  заявою  на  підставі  рішення  відповідної  ради,  тобто
необхідною умовою для припинення права землекористування у зв'язку
з  добровільною  відмовою землекористувача від земельної ділянки є
подання ним відповідної заяви до компетентного органу. У прийнятті
рішення  від  28.09.2000  арбітражний  суд  дійшов  обгрунтованого
висновку про те,  що надання позивачем у користування третій особі
спірної  земельної ділянки за договором про спільну діяльність від
20.09.93  не  може  розглядатися  як  відмова  від  наданої   йому
земельної ділянки.
     Оспорюваним рішенням міської ради порушено вимоги статей 27 і
31 Земельного  кодексу  України  (  561-12  ),  відповідно до яких
вилучення земель у разі відмови  землекористувача  дати  згоду  на
таке  вилучення,  у  тому числі у випадку використання землі не за
цільовим призначенням, здійснюється у судовому порядку.
     Викладений в   опротестованій   постанові    висновок    щодо
невикористання  позивачем земельної ділянки протягом двох років та
її нецільового використання не відповідає  змісту  рішення  Вищого
арбітражного  суду  України  від  15.03.99  зі  справи  за позовом
товариства до міської ради про визнання недійсним її  рішення  від
29.10.98,  у  той час як факти,  встановлені рішенням суду під час
розгляду однієї справи,  не доводяться  знову  у  вирішенні  інших
спорів, у яких беруть участь ті ж самі сторони.
     З огляду  на  викладене  Вищий  господарський   суд   України
задовольнив  протест  Голови  Вищого  арбітражного  суду  України:
скасував  постанову  судової  колегії  Вищого  арбітражного   суду
України  по перегляду рішень,  ухвал,  постанов від 18.01.2001,  а
рішення від 28.09.2000 з цієї справи залишив без зміни.
     2. Обов'язок щодо сплати земельного податку у осіб,  до  яких
перейшло  право  на будівлі чи споруди,  виникає з моменту набуття
цими особами названого права.
     Рішенням арбітражного  суду,  залишеним  без зміни наглядовою
інстанцією, задоволено частково позов господарського товариства до
державної  податкової інспекції (далі - відповідач) про повернення
з  бюджету  помилково  сплаченого  земельного  податку:   позивачу
повернуто  з  місцевого  бюджету частину сплаченого ним земельного
податку. У решті позову відмовлено.
     Рішення мотивовано тим,  що з урахуванням приписів статей 22,
23 Земельного кодексу України (  561-12  )  та  статті  15  Закону
України  "Про  плату  за землю" ( 2535-12 ) товариство,  сплачуючи
земельний податок до одержання акта відводу земельної ділянки,  не
мало статусу суб'єкта плати за землю.
     Не погоджуючись  з  рішенням  та постановою суду,  відповідач
просив їх скасувати, зазначаючи, що суд не врахував приписи статті
30 Земельного кодексу України ( 561-12  )  щодо  виникнення  права
користування  земельною  ділянкою  у  зв'язку з переходом права на
розташовані на ній будівлі та споруди,  а  також  статей  5  і  15
Закону України "Про плату за землю" ( 2535-12 ), якими встановлено
обов'язок сплачувати земельний  податок  з  дня  виникнення  права
користування земельною ділянкою.  У господарського товариства дане
право,  як зазначає у заяві відповідач,  виникло з  дня  укладення
договору  купівлі-продажу  цілісного  майнового комплексу,  у тому
числі будівель та споруд.
     Розглянувши доводи заявника, перевіривши повноту встановлення
судом обставин справи та їх юридичну оцінку,  Вищий  господарський
суд   України   дійшов   висновку   про  неправильне  застосування
арбітражним судом норм чинного законодавства, виходячи з такого.
     Товариством 03.09.97    укладено    договір   купівлі-продажу
цілісного майнового комплексу,  до складу якого входять,  зокрема,
будівлі  та споруди,  розташовані на земельних ділянках колишнього
державного підприємства.
     Відповідно до статті 30 Земельного кодексу України ( 561-12 )
при передачі підприємствами,  установами і організаціями  будівель
та  споруд  іншим підприємствам,  установам і організаціям разом з
цими об'єктами до  них  переходить  право  користування  земельною
ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди.
     Статтею 5 Закону України "Про плату за  землю"  (  2535-12  )
визначено,  що  об'єктом  плати  за землю є земельна ділянка,  яка
перебуває у власності або користуванні,  у тому  числі  на  умовах
оренди,  а  суб'єктом плати за землю (платником) є власник землі і
землекористувач,  у  тому  числі  орендар.   Власники   землі   та
землекористувачі  сплачують  земельний  податок  з  дня виникнення
права власності або права користування земельною ділянкою  (стаття
15 Закону України "Про плату за землю").
     Отже у разі переходу прав на будівлю  або  споруду  плата  за
землю  справляється  з  дня  виникнення  права власності або права
користування будівлями або спорудами.
     За таких  обставин  Вищий  господарський суд України скасував
постанову  та  рішення  суду  зі  справи,  у  задоволенні   позову
відмовив.
     3. Встановлена   законом   пільга   за   земельним   податком
поширюється  на  суб'єктів   господарювання   незалежно   від   їх
організаційно-правової форми та форми власності.
     Рішенням арбітражного  суду,  залишеним  без зміни наглядовою
інстанцією,  задоволено позовні вимоги  господарського  товариства
(далі  -  товариство)  про  визнання  недійсним  рішення державної
податкової  інспекції  про  застосування  фінансових  санкцій   за
порушення вимог Закону України "Про плату за землю" ( 2535-12 ) та
про  повернення  з  бюджету   стягнутих   коштів.   Таке   рішення
арбітражного  суду  мотивовано тим,  що позивач є закладом охорони
здоров'я, у зв'язку з чим на нього поширюється передбачена пунктом
4  статті  12  Закону  України  "Про  плату  за  землю"  пільга за
земельним податком.
     У заяві  до  Вищого  арбітражного   суду   України   державна
податкова  інспекція просила скасувати судові акти зі справи через
невідповідність їх чинному законодавству.
     Перевіривши повноту  встановлення судом обставин справи та їх
юридичну оцінку,  Вищий господарський суд України дійшов висновку,
що  рішення  і  постанова  арбітражного  суду відповідають чинному
законодавству з огляду на таке.
     Товариство здійснює  господарську  діяльність  за кодом 71212
"Аптечні  заклади"  згідно  із  Загальним  класифікатором  "Галузі
народного    господарства    України",    затвердженого    наказом
Міністерства статистики України від 24.01.94 N 21 ( v0021202-94 ),
що  підтверджується  довідкою  Донецького   обласного   управління
статистики.
     Відповідно до  частини  першої  статті 16 Основ законодавства
України про   охорону   здоров'я   (  2801-12  )  аптечні  заклади
відносяться до закладів охорони здоров'я.  До  того  ж  визначення
аптечного  закладу  (аптеки)  як закладу охорони здоров'я дається,
зокрема  у  пункті  7  Правил  роздрібної  реалізації   лікарських
засобів,  затверджених  постановою  Кабінету Міністрів України від
12.05.97 N 447 ( 447-97-п ) "Про впорядкування діяльності аптечних
закладів  та  затвердження Правил роздрібної реалізації лікарських
засобів",  а також розділом 3 Переліку закладів охорони  здоров'я,
затвердженого  наказом  Міністерства  охорони здоров'я України від
22.06.95 N 114 ( z0399-95 ).
     Отже арбітражним судом правильно застосовано приписи пункту 4
статті 12 Закону України "Про плату за землю"  (  2535-12  )  щодо
звільнення позивача від земельного податку як вітчизняного закладу
охорони здоров'я,  а також  про  наявність  підстав  для  визнання
недійсним  оспорюваного  рішення та зворотного стягнення з бюджету
коштів на користь позивача.
     Доводи державної  податкової  інспекції  про  те,  що вказана
пільга поширюється лише  на  установи  охорони  здоров'я,  які  не
займаються  підприємницькою  діяльністю  і фінансування діяльності
яких здійснюється за рахунок бюджетних асигнувань,  спростовуються
приписами  абзацу  четвертого  статті  3,  частин другої і третьої
статті 16  Основ  законодавства  України  про   охорону   здоров'я
( 2801-12 ). Відповідно до цих приписів закладами охорони здоров'я
є  підприємства,  установи  та  організації,  завданням   яких   є
забезпечення  різноманітних  потреб  населення  в  галузі  охорони
здоров'я  шляхом  надання  медико-санітарної   допомоги,   і   які
створюються підприємствами,  установами, організаціями різних форм
власності,  а  також  приватними  особами.  Надання   передбаченої
пунктом 4   статті   12   Закону  України  "Про  плату  за  землю"
( 2535-12 ) пільги не  ставиться  законодавцем  у  залежність  від
організаційно-правової   форми   господарювання   закладу  охорони
здоров'я та його форми власності.
     Та обставина,  що  серед  видів діяльності позивача значаться
види,  які мають інші коди,  зокрема код 71130 - "Оптова  торгівля
недержавних   організацій,   крім  споживчої  кооперації",  на  що
посилається  відповідач  на  підтвердження   своїх   доводів,   не
позбавляє  товариство  статусу закладу охорони здоров'я,  оскільки
торгівля лікарськими засобами згідно з пунктом  2.1.5  Ліцензійних
умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських
засобів,  оптової,  роздрібної  торгівлі   лікарськими   засобами,
затверджених   наказом   Державного   комітету  України  з  питань
регуляторної політики та  підприємництва  і  Міністерства  охорони
здоров'я України  від 12.01.2001 N 3/8 ( z0080-01 ),  здійснюється
лише через аптеки,  аптечні бази (склади),  тобто є виключно їхнім
видом діяльності.
     Враховуючи викладене, Вищий господарський суд України рішення
та постанову арбітражного суду залишив без зміни.
     4. Вимоги  співвласників  будівлі про спонукання міської ради
посвідчити право спільного  користування  земельною  ділянкою,  на
якій знаходиться зазначена будівля,  не підлягають задоволенню без
з'ясування питання про можливість поділу такої ділянки в натурі.
     До арбітражного  суду  звернулися   приватні   підприємці   -
співвласники  будівлі  (далі  - позивачі) з позовом про спонукання
міської ради посвідчити  право  спільного  користування  земельною
ділянкою.
     Рішенням суду позов задоволено з  мотиву  набуття  позивачами
права  землекористування  внаслідок придбання будівлі та укладання
договору про спільну діяльність.  Постановою  голови  арбітражного
суду  рішення  частково  змінено шляхом доповнення його умовою про
виконання  рішення  відповідачем  після  надання  позивачами  усіх
необхідних документів для оформлення права землекористування.
     Не погоджуючись із зазначеною постановою, позивачі просили її
скасувати,  а  рішення  суду  залишити  без зміни,  посилаючись на
порушення наглядовою інстанцією норм процесуального законодавства,
а  також  на  те,  що  внесення  змін  до  рішення  суду позбавляє
позивачів  права  на  захист  своїх  прав  та   оформлення   права
землекористування.
     Розглянувши доводи     заявників,     перевіривши     повноту
встановлення  судом  обставин справи та їх юридичну оцінку,  Вищий
господарський  суд  України  дійшов  висновку   про   необхідність
направлення справи на новий розгляд, виходячи з такого.
     Згідно з  договором  купівлі-продажу,  укладеним   на   біржі
нерухомості  між господарським товариством,  яке діяло в інтересах
державної виконавчої служби  на  підставі  відповідної  угоди,  та
громадянином Т. останній придбав у власність двоповерхову будівлю.
Згодом громадянин  Т.  на  підставі  відповідної  угоди  подарував
частину майна, придбаного за договором купівлі-продажу, громадянці
Д.,  а решту зазначеного майна продав за договором купівлі-продажу
громадянину Ю.
     Відповідно до частини другої  статті  30  Земельного  кодексу
України (  561-12 ) при переході права власності громадян на жилий
будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників,  а
також  при  переході  права  власності  на  частину будинку в разі
неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для
її   раціонального  використання  земельна  ділянка  переходить  у
спільне  користування  власників  цих  об'єктів.  Тобто  право  на
оформлення  спільного  користування у громадян виникає лише у разі
неможливості поділу земельної ділянки в натурі.  Проте питання про
можливість   поділу   земельної   ділянки   не   з'ясовано,  тобто
арбітражним судом неповно встановлено обставини справи.
     З урахуванням  наведеного  Вищий  господарський  суд  України
скасував рішення та постанову арбітражного суду, а справу направив
на новий розгляд.
     5. Користування   земельною  ділянкою  на  підставі  договору
оренди,  укладеного з особою,  яка відповідно до законодавства  не
може бути орендодавцем, є неправомірним.
     Підприємство звернулося  до  арбітражного  суду з позовом про
усунення перешкод у  користуванні  земельною  ділянкою  шляхом  її
звільнення господарським товариством (далі - товариство).
     Рішенням арбітражного суду,  залишеним без  зміни  наглядовою
інстанцією, позов задоволено, оскільки вимоги підприємства визнано
обгрунтованими,  а  підстави  користування   товариством   спірною
земельною ділянкою - неправомірними.
     Товариство просило скасувати рішення та постанову як такі, що
суперечать чинному законодавству та обставинам справи, вказуючи на
безпідставність  висновку  суду  про  втрату   товариством   права
користування  спірною  земельною  ділянкою.  Крім  того,  на думку
заявника, у разі звільнення території йому мають бути відшкодовані
витрати   на   поліпшення   стану   земельної  ділянки,  проведені
товариством за згодою наймодавця.
     Перевіривши повноту   встановлення   обставин  справи  та  їх
юридичну оцінку,  Вищий господарський суд України дійшов висновку,
що  рішення  і  постанова  арбітражного  суду відповідають чинному
законодавству з огляду на таке.
     Товариство уклало  з  колгоспним ринком договір від 15.05.95,
згідно з яким товариству було передано в  оренду  територію  ринку
строком на три роки.
     Рішенням міськвиконкому від  16.09.96  зазначену  у  договорі
оренди   земельну   ділянку   надано   підприємству   у  тимчасове
користування з укладанням договору  оренди.  Згодом  міськвиконком
своїм рішенням від 16.08.99 продовжив підприємству строк оренди на
10 років з оформленням відповідного договору від 02.09.99.
     Договір оренди  території  ринку від 15.05.95 не містить умов
щодо оренди будівель, споруд чи іншого майна і по суті є договором
оренди  землі.  Відповідно  до статті 8 Земельного кодексу України
( 561-12  )  орендодавцями  землі  є  сільські,  селищні,  міські,
районні  ради  і  власники  землі.  Колгоспний  ринок,  не  будучи
власником земельної ділянки, не міг бути орендодавцем, а укладений
з ним договір оренди землі не є підставою землекористування. Таким
чином товариством не доведена правомірність свого  перебування  на
спірній території.
     Що ж  до  обов'язку  підприємства   відшкодувати   товариству
витрати,   пов'язані   з   поліпшенням   та  благоустроєм  спірної
території,  на який посилається товариство,  то відповідне питання
не  є  предметом  даного спору.  Товариство не позбавлено права на
звернення у встановленому порядку з вимогою про відшкодування  цих
витрат.
     Враховуючи викладене, Вищий господарський суд України залишив
без зміни рішення та постанову арбітражного суду.
     6. Відмова міської ради оформити право користування земельною
ділянкою   з   посиланням   на   необхідність   розробки   проекту
реконструкції  розташованого  на  ній об'єкта не відповідає нормам
земельного законодавства.
     Підприємство звернулося до арбітражного суду  з  позовом  про
спонукання  міської  ради  (далі  -  відповідач) та її виконавчого
комітету видати державний акт  на  право  постійного  користування
земельною ділянкою.
     Рішенням арбітражного суду,  залишеним без  зміни  наглядовою
інстанцією,  позов  задоволено  частково.  Рішення суду мотивовано
тим,  що  споруди,  розташовані  на  земельній  ділянці,  належать
підприємству  на  праві  повного господарського відання,  що надає
йому право оформлення землекористування.  Провадження зі справи  у
частині  позову  до  виконавчого комітету припинено за відсутністю
предмету спору.
     Відповідач просив скасувати зазначені судові акти як такі, що
не відповідають  законодавству  та  обставинам  справи.  На  думку
заявника,   акт   прийомки-передачі   споруд,  згідно  з  яким  до
підприємства перейшло право на споруди,  не є належним доказом,  а
питання  щодо  розпорядження  земельними ділянками не віднесено до
компетенції арбітражного суду.
     Розглянувши доводи заявника, перевіривши повноту встановлення
обставин справи та їх юридичну  оцінку,  Вищий  господарський  суд
України дійшов висновку,  що рішення і постанова арбітражного суду
відповідають чинному законодавству з огляду на таке.
     Підприємство неодноразово   зверталося   до   відповідача   з
клопотанням про  встановлення  меж  земельної  ділянки  та  видачі
державного акта на постійне користування ділянкою, зайнятою ринком
та відповідними спорудами,  що належать підприємству.  У порушення
встановленого статтею  19  Земельного  кодексу  України ( 561-12 )
строку відповідач листом  повідомив  підприємство  про  можливість
задоволення   його   клопотання   тільки  після  розробки  проекту
реконструкції ринку.
     Проте чинним    законодавством    такої    умови   оформлення
землекористування не передбачено.
     Згідно з   рішенням   облвиконкому   від  05.05.87  та  актом
прийомки-передачі від 28.02.88 міський ринок  передано  об'єднанню
ринків обласної спілки споживчих товариств, а потім згідно з актом
прийомки-передачі   від   15.10.97   -   підприємству.    Статутом
підприємства,  затвердженим  правлінням  обласної спілки споживчих
товариств,  передбачено,  що  закріплене  за  підприємством  майно
належить йому на праві повного господарського відання.
     Відповідач не подав доказів належності  споруд,  розташованих
на  території  ринку,  іншим  власникам,  або  відомостей,  які  б
спростовували   правомірність   володіння    підприємством    цими
спорудами.
     Відповідно до  статті  49  Закону  України  "Про   власність"
( 697-12  ) володіння майном вважається правомірним,  якщо інше не
буде встановлено судом, арбітражним судом, третейським судом.
     Отже з  урахуванням  приписів  статті  30  Земельного кодексу
України ( 561-12 ) та пункту 6 Постанови  Верховної  Ради  України
"Про земельну реформу" ( 563-12 ) від 18.12.90 позивач набув права
на оформлення постійного землекористування.
     За таких  обставин  Вищий  господарський  суд України залишив
рішення і постанову арбітражного суду без зміни.
     7. Вжиття заходів захисту прав землекористувачів не  належить
до   компетенції   державних  органів,  що  здійснюють  управління
земельними ресурсами.
     Рішенням арбітражного суду,  залишеним без  зміни  наглядовою
інстанцією,   господарському   товариству   (далі   -  товариство)
відмовлено у задоволенні позовних  вимог  до  міського  управління
земельних  ресурсів  (далі  -  управління)  про спонукання усунути
перешкоди  у  користуванні  земельною  ділянкою  з  боку  міського
комбінату благоустрою з посиланням на те,  що вчинення відповідних
дій не належить до компетенції управління.
     У заяві   до  Вищого  арбітражного  суду  України  товариство
просило скасувати рішення та постанову зі справи,  посилаючись  на
доведеність факту ухилення управління від виконання обов'язку щодо
охорони та контролю за землекористуванням у  місті,  а  також  від
вчинення  дій  щодо  усунення  перешкод у користуванні товариством
земельною ділянкою.
     Перевіривши повноту   встановлення   обставин  справи  та  їх
юридичну оцінку,  Вищий господарський суд України дійшов висновку,
що  рішення  і  постанова  арбітражного  суду відповідають чинному
законодавству з огляду на таке.
     Товариству 07.08.93  видано державний акт на право постійного
користування спірною земельною ділянкою.
     Арбітражним судом  у 1995 році розглядалася справа за позовом
товариства до міського комбінату благоустрою про усунення перешкод
у  користуванні  зазначеною земельною ділянкою.  Рішенням суду від
13.09.95,  яке  набрало  законної  сили,  відповідача  зобов'язано
звільнити земельну ділянку. Доказів вжиття у встановленому порядку
заходів щодо здійснення примусового виконання рішення арбітражного
суду від 13.09.95 товариством не надано.
     Товариством також не доведено,  що до компетенції  управління
належить  вчинення  дій  щодо  усунення  перешкод  у  користуванні
земельною ділянкою,  у тому числі звернення до арбітражного суду з
цього приводу.
     Відповідно до статті 19 Конституції України  (  254к/96-ВР  )
органи  державної влади,  їх посадові особи зобов'язані діяти лише
на підставі,  в межах повноважень  та  у  спосіб,  що  передбачені
Конституцією  і законами України.  З урахуванням приписів статті 6
Цивільного кодексу України ( 1540-06 ),  статей 44,  93, 94 та 116
Земельного кодексу  України ( 561-12 ),  статей 1 і 2 Арбітражного
процесуального кодексу   України   (   1798-12   )   захист   прав
землекористувачів та їх поновлення здійснюється у судовому порядку
за позовами таких користувачів.
     З огляду на викладене Вищий господарський суд України залишив
заяву   товариства   без   задоволення,  а  рішення  та  постанову
арбітражного суду - без зміни.
     8. Вимоги землекористувача про звільнення  земельної  ділянки
особою,   яка   займає   її   без   належних  підстав,  підлягають
задоволенню.
     Рішенням арбітражного суду,  залишеним без  зміни  наглядовою
інстанцією,  задоволено  позов  підприємства  (далі  - позивач) до
господарського  товариства  (далі  -  відповідач)  про  звільнення
земельної   ділянки  з  посиланням  на  неправомірне  користування
відповідачем спірною земельною ділянкою.
     Не погоджуючись  з  рішенням та постановою арбітражного суду,
відповідач просив їх  скасувати,  посилаючись  на  невідповідність
висновків  суду  чинному  законодавству  і  обставинам  справи  та
набуття права користування спірною  земельною  ділянкою  внаслідок
приватизації двох кіосків, розташованих на території ринку.
     За результатами  перевірки  повноти   встановлення   обставин
справи  та  їх  юридичної оцінки,  Вищий господарський суд України
дійшов висновку про те,  що рішення і постанова арбітражного  суду
відповідають чинному законодавству, виходячи з такого.
     Рішенням виконавчого  комітету  міської  ради  від   31.05.94
міському колгоспному ринку, правонаступником якого є позивач, було
надано у постійне користування земельну ділянку  для  розташування
торгівельних споруд, що засвідчено відповідним державним актом.
     Відповідач у процесі  приватизації  за  укладеними  з  фондом
комунального  майна  міста  договорів  купівлі-продажу придбав два
кіоски,  які розташовані на території  ринку.  Для  обслуговування
зазначених  кіосків рішенням виконавчого комітету міської ради від
04.01.2000 відповідачу було надано у  тимчасове  користування  дві
земельні  ділянки.  На  виконання  цього  рішення укладено договір
оренди землі.
     Рішенням арбітражного   суду   з   іншої  справи  за  позовом
підприємства (позивача у даній  справі)  до  виконавчого  комітету
міської  ради  про визнання недійсним рішення від 04.01.2000 позов
було задоволено:  рішення виконкому,  яким відповідачу  надавалися
земельні ділянки для обслуговування кіосків, визнано недійсним.
     З урахуванням наведеного,  а також того,  що відповідачем  не
оформлено право землекористування відповідно до статей 8,  19,  30
Земельного кодексу  України  ( 561-12 ),  у нього відсутні правові
підстави для користування спірною земельною ділянкою.
     Право позивача на землекористування підтверджується  рішенням
виконавчого  комітету  від 31.05.94 та державним актом на постійне
землекористування і воно не припинялося на підставі статей 27,  31
Земельного кодексу України ( 561-12 ),  а тому  позовні  вимоги  є
обгрунтованими.
     За таких  обставин  Вищий господарський суд України рішення і
постанову арбітражного суду залишив без зміни.
 
 Голова Вищого господарського
 суду України                                       Д.Притика




Головна сторінка